ненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівано в Андрієвому класі знакомий голос..
Два тижні вже ми не бачили Тетяни — прийшла.
Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву, мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись…
Сам дивуюсь: „Ого!
Та й що це зо мною?“
За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:
— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.
Далі люто:
— Тетяно, що бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
… Шелестять папері, пищять ніжки стола чи стульця, а далі: — Лясь! Лясь! — звук паперів об мостину…
— Пробі, рятуйте! Розбій!
Діти голову вгору, наструнчились:
— Дуріють! дуріють!..
Махаю рукою: — Цс…
Вщухли…
За стіною дуріли: почалося якесь бурюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… В кінці — радісний вигук перемоги.
— Отам собі прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…
Хтось із дітей радісно, на весь клас:
— Сюди йдуть!
Стукнуло в грудях: „чи не сюди, справді?“
