Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:
— Ой, засиділась…
До Андрія:
— То я вже буду прохати, Андрію Марковичу, — вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї — не знаю.
Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице:
— І нас прошу, прийдіть із Андрієм Марковичем, може гуртом швидче ті дурниці виженемо з голови.
Пообіщались. Пішла.
— Що-ж таке власне зчинилося?
— А ви нічого не чули?
— Ні.
— В колодязі топилася…
Ніби аж потемніло в кімнаті.
Вечоріло.
Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами — посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами — величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак, як військо, коноплі, як темні бори…
А по верхах грядок, ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…
— Ну й земелька!., ех, та й земелька-ж, — бубонить собі під ніс Андрій.
