Скинувши пальто та калоші, Вова стояв у пітьмі в коридорі й держався за клямку; крізь мутне шкло дверей у кімнаті, де зібрався просвітній гурток, виднілися, як квітки в саду, жіночі вбрання, искрами блищали при огні ґудзики на форменних мундирах у чоловіків. Часто і дзвінко билось у Вови серце.
— Ну і вернусь!., яке кому діло! — мигтіла у нього спокуслива думка, а в середині у його щось рішуче протестувало проти такої малодушности, і набравшись духу, потяг він за клямку двері.
Закрутилося, заблищало усе перед очима, Вова став на порозі, як прикований, і не міг придумати, куди йому йти і що робити. На щастя його, на виручку підвернувся батюшка. Він, узявши за руку Вову, повів між люде знакомити.
Соромлючись та червоніючи, вклонявся Вова новим своїм знакомим і в той-же час наглядав собі по кутках безпечне місце. Наглядівши там вільний стілець, він поспішав до його добратися і з полехкістю зітхнув, коли сів на йому.
— Тут буде спокійніше, — подумав він собі і став кругом роздивлятися. Не встиг він іще опам'ятатися, як помітив, що якась червонощока пані, що сиділа найближче до його, дивилася йому в лице й щось казала. Вова бачив, що то до його була мова, та що саме вона казала — не почув. Спитав.
— Я кажу, — виразно вирізувала кожне слово пані, — що недавно тут був…
