сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.
— Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? — щиро промовила вона до Вови.
— Чого-ж… ні, не скучно, — одповідає той, — мені… саме добре.
— Бо що-ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як инші? — допитувалась дівчина.
— Ну, що я їй маю казати? — подумав собі Вова. Полум'я вдарило йому в лице.
— Я подивлюся перше, як инші роблять, — таке чи щось підхоже до цього одмовив він — якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу й зачервонілась теж.
— А ви будьте веселіший, бо так-же скучно сидіти, — закінчила вона і трохи засоромлена невдачею, встала й одійшла од Вови.
Вові стало навіть шкода дівчини:
— Сердешненька, — думалось йому, — мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись. — Проте все-ж стало йому вільніш дихатися.
— Ну, думав Вова, — тепер — шаба́ш! Коли-б уже хоч ніхто не зачіпав мене.
Та не скінчилися на цьому муки Вовині: небавом перед ним зринув, як із землі виріс, уґудзяний джиґунець, якийсь акцизний чиновник; він виразною, ясною мовою зарізав Вову в край.
— І чого ви зігнулися, молодий чоловіче,
