Сплять мої товариші, як мерці, стогнуть у сні, — мучать їх мертвячі сни.
Встану в темряві і вигляну з своєї могили, помалу-малу, крадькома…
Тихо в палаці Чорної Мари, дрімають по темних вітах жахи, притаїлись…
Стиха, як злодій запалю мій смуток синій гарячий, оживлю на ньому серце, засвічу мисль.
І буду думать, і буду писать, писать моє дрібне писання і буде горіть в могилі живий огонь, поки заспівають півні.
Такого отруйного нуду ніколи не зазнав я, як тої пам'яткової травневої ночи. Тільки упали на землю ночні тіні, у мені пробудилась якась незвичайна трівога — якесь передчуття…
Казали, що тепер весна, що в саду коло зруйнованої мизи чули солов'я, і я виліз із своєї нори. Було тихо, і було видно, хоч листи читай.
Примостившись під землянкою, почав я
