кволі надії, в'ялі радощі… і очи посліплені і думки погашені…
Без думок, без бажань пішов никати поміж деревами, як по мертвому царстві. І скрізь нудьга, нудьга, як печія. Тіні од листя й од квітків манячять під ногами, як холодні гади, що виповзли грітись на місячне проміння: мимоволі гидливо переступаєш їх, щоб не роздавить.
По фронту тихо. Раз-по-раз хрипко хававкають ракетниці: лупотять і шиплять хижі світляки птиці, перелітають, крадучись, од таємного сусіда і шпигунським оком зажерливо розглядають задвірки. Далі сідають між кущами, тріпотять світячими, холодними крилами і поринають у землю, як у нору.
Немає простору думкам; куди не кинуться, натикаються на мури…
Зазирнув в окопи: сухі, чистенькі, навіть прибрані зів'ялими квітками довгі ями; у бойниці, як у могильні віконця, просвічує небо, зверху понад окопами стремлять иноді дитячі млинки з очерету. Здається, що оселились тут мерці; повірили, що більш ніколи не бачить їм ясного сонця, й почали придивлятись до своїх могильних стін таких сумних, таких немилих…
Почали придивлятись, почали їх боязко квітчати, почали розважати свою могильну нудьгу тихими, кволими дитячими забавками…
І хвиля гарячого нуду, як парою гонить звідтіль… Не знаю, куди пішов-би, де подів-би ся. Хотілось щось скинути з себе, розірвати якусь намітку, за якою почувались і радість, і краса, але вона міцна, як мури.
