Радість п'янила душу і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко… Перед очима сплила вже домівка і радо осміхаються близькі і рідні, тут уже рядом. Всі сміялись без нагоди, як діти.
І вже здавалось, що той кам'яний жах, та отруйна тінь Чорної Мари безслідно зникла як нічне навождіння, і більш ніколи, ніколи не вернеться назад…
Несподівано важко задвигтіло повітря, зашкварчали кущі, люто задзижчали рої ос…
„А кя-кя-кя!…“ — метальовим горохом далеко навкруги розкотився холодний одворотний регіт… Тут, здавалось, за спиною підкралось темне страхіття — застукало…
Кожного рвануло за серце, покривились болісно обличчя, посипались тихі прокльони:
— О, щоб тобі провалиться, проклятому, виродкові, недолюдку!
Над чужим натовпом немов ударив кам'яний град — всі кинулися в ростіч. Велетенським чорним крилом майнула над фронтом грізна тінь, і затремтів білий прапор під ялиною, як полум'я свічки на вітрі — хто звелів одкривать огонь! хто смів! арестовать кулеметчика! — залунали гнівні вигуки.
— Дурні! сволочі! — обурено кричали з чужих окопів.
— Стій, братці! ми ще поборемося з ними! — кричали наші.
Скільки душ швидко побігли в окопи, і кулемет, що був знову заскреготів, замовк, як здушений за горло.
