— Ой, ґвалт! — крикнув він у розпачі і вхопився за голову руками.
Із кімнати почувся болісний, слабий голос хворої:
— Аврум! Аврум! — Скажи мині, що там діється? Чом ти мині нічого не говориш? Нащо дуриш?
— Іди-ж, іди заспокій її. Тепер їй не можна трівожитись! — штовхала стара Рахиль до дверей сина.
— Що-ж я скажу їй? Що скажу? — опираючись, плаксиво, як дитина, казав Аврум.
— Що скажеш? Тепер ти не знаєш, що скажеш? Чому ти раніш за це не думав, сопляк ти паршивий? — злісно, з презирством промовила Рахиль, блиснувши на сина сердитими очима.
— Ой, ґвалт! — рвав на собі волосся.
Зігнутий, нещасний, як провинений школяр, сів Аврум долі, прихилившись до стіни.
Минуло кілька хвилин… і мати і син не помітили болючого крику в кімнаті, не помітили і тієї урочистої тиші, що зразу за тим опанувала в їй.
Несподівано вирвався з кімнати пронизуватий, незнакомий тоненький голос, ніби дзвінке привітання нової в хаті людини:
— Уа!.. Уа!..
Аврум раптово підскочив із місця, ніби його хтось люто шпортонув голкою. Нашвидку, тремтячи, пригладив він розкошланий на голові чуб і, застібнувши на грудях розхрістану, давно немиту сорочку, прожогом кинувся в кімнату, ніби поспішаючись назустріч давно сподіваному високому начальству. Услід йому
