Годі, мабуть, спати.
Завітала до хати пізно гостина, серед ночи свято нарядила, то вже сна не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.
Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.
Під кленами — маленька рублена комора на городі.
Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.
В коморі — столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.
Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав вже розказати од палятурки до палятурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марилося якось охітніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж иншого, як тільки з їх будував я мости, по яких лагодився піти от батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози ходять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чого-небудь. Тоді — книжку на груди, очи заплющив і шугнув як крилами, в такі хмари, що й голова піде обертом. У коморі темненько, в саду тихо — искрою літаєш над грішною землею; і немає
