кинувшись одпочивати на високому зеленому березі озера.
Червоним великим колом заходило сонце. По обрію неба сірими та ліловими баранцями побігли волохаті хмаринки; над озером зашелестів очерет; з дерев стиха знімалися й задумливо падали на землю сухі листочки.
Андрій мовчки лежав на землі, заклавши під голову руки, і мрійно дивився на верхи струнких березок, що помалу гойдалися над його головою. Йому тепер хотілося звернути загальну розмову на себе та на Галю, і він нарочито набрав задуманого, мовчазного вигляду. Хлопці не забарилися догадатись.
— Що це Андрійко наш так дуже зажурився? — промовив один з хлопців.
— Не знаєш чого? Циганочкою мабуть замарився: він же не бачився, бідненький, сьогодні з нею, — пояснив Грицько.
Андрій не зворухнувся з місця і ще глибше замислився.
З місця тихенько підіймається Піхтір, крадькома підходе до його ззаду й хватає його за носа.
— Ах ти-ж моя циганочка-коханочка! — вимовляє він, мов до маленького.
— Гей, бережися, Піхтіряко, — бо будеш знати у мене циганку! — не міняючи пози, промовляє Андрій.
— Що Андрійко та циганка — хорошая пара, — приспівує Піхтір над його головою.
— Піхтір! не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, вдаючи з себе ображеного.
59
