метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очи бігають, як у злодійчука. Шморгне чуть помітно:
— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралюща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там вже ні одного слова,
Торкає легенько в плече.
— Чуєш, кучерявий, давай? — кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись, я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
— Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице — і зразу виходило, що й сліпий я, й кривобокий, опудало злюще, мокра тютя, мельне — і як водою вмило.
Иноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте де далі, їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки ні зачіпала вона — я був німий і глухий, як пень, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на ввесь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого