Чути веселий крик, гомін. Вибігають назад веселі: ред — Зіля, тримаючись за його руку — Таня).
Зіля (сміючись). Ну, й смілива-ж наша вчителька! А ще школярів навчає, що немає домовиків!
Таня. Бач, яке тобі противне хлоп'я? Сам налякав та ще й сміється! Як візьму я вас за оці ваші патли!.. (Бере за чуба).
Зіля. Господин учителька, я більш не буду.
Таня. Ось вам за це! ось! ось! ось!..
Катря. Так його, Таню, краще. (Допомагає). Отак! Отак! (Придивляється до Зілі). Е, та у нього, вражого Зілі, ще й брови на шнурочку!
Зіля (одхиляючись). Одсахнись, маро!
Катря (зразу). Таню, чи знаєте що? Це не Зіля! Зіля не такий був!
Зіля. Я не Зіля? Ну, а хто-ж по твоєму?
Катря. Це той королевич, тільки прикинувся Зілею. І брови такі, і очі такі…
Таня. Та ну-ж бо і я подивлюсь, які там уже брови у того Зілі. (Приглядається).
Катря. Ось придивіться. Звідкіль не глянь: і звідціль і звідціль — королевич та й годі.
Зіля. Тьфу! Бий тебе гори і доли! Як-же я й досі не знав! Ну, коли так, то годі вже тобі, Зільку, по ярмарках їздити та крам продавати, пора тобі землі воювати!
Катря. Ну, становися-ж швидче навколішки перед Танею! Кажи (бере Зілю за шию і пригинає), „оддам за тебе всі царства й панства, трони й корони“…
Зіля. Ой, бога ради! Бери й царства й панства, тільки пусти, бо там ухо приморожене. (Відразу змовкає). Цс… (Дивиться кудись у куток, не підводячи голови).
