Юхим. Що-до роботи, то, казати правду, я попереду людей не хапаюсь. Поздоров, боже, вас, тітко! Я знаю, що ви роботою не морите себе й людей не неволите.
Тимчасом Недоросток моргає й насваряється на Марту. Та соромиться й очима показує на матір. Недоросток стає на місці й щось думав.
Недоросток. Бачиш, Юхиме, ми зайшли трохи не в такий час. Де ти бачив, щоб тут тобі й мати стояла й діти цілуватись заходились! Цього в добрих людей не водиться.
Юхим. Я тебе не неволю, — хочеш цілуйся, хочеш ні. Тільки мене аж серце бере: нащо хвалитися тим, чого не було! (Знову передражнює). „Я як парубкував, то не було того й вечора, щоб мене дівчина не обцілувала! То мені й не в гульню було, як дівчина не поцілує.
Недоросток. Бо таки й цілували! Як вийду, було, на вулицю, та вріжу в скрипочку, так усі й обступлять. До якої хочу, до тієї і йду, і ніч гуляю. Та ото щоб вона мене не поцілувала? Що-б то я за парубок був!
Юхим (спокійно). Казали люди, як ти ночував із дівчатами.
Недоросток. А як-же я ночував?
Юхим (у бік, більше до Марти). Дівчина спить у хаті на лаві, а він на присьбі під хатою… То чи не крізь стіну й цілувалися з нею?
Недоросток (спалахнувши). Коли-ж це я під хатою в дівчини спав? Ти докажеш?
Пріська. Оце уже і я скажу, що ти, Юхиме, ка-зна-що плещеш на чоловіка! Вже й старий, а ще ростеш.
