Піду з тобою на розлуку, на зваду, на вічну розраду, без долі краще загину, в самоті зів'яну, а жити з тобою, як оце жили досі, кажу тобі, як серцеві своєму, далебі, не буду! Оце моя вся правда!
Недоросток (злякано). Марто, бог з тобою! Що це ти мене покинути хочеш?
Марта. Кажи мені отут, по щирій правді: чи будемо в парі вірно жити, чи будемо зараз розлучатись?
Недоросток. Та скарай мене бог, будемо жити до смерти в одну душу! Та я-ж тебе й тоді любив, а тепер без тебе жити не буду! Смерть собі заподію!!.
Марта. Гляди-ж, не забувай, що ти мені отут обіщався! А то колись сили наберешся та будеш бити та докоряти!
Недоросток. Ні, до віку цього не буде! Хоч заприсягнуся!
Марта. Отож гляди! (Иншим голосом, привітніше). А тепер бери-ж, мій милий, оцю довгу ломигу та бий мене, щоб я пам'ятала, коли свого чоловіка до дуба в'язала, великої муки йому завдавала!
Недоросток (жалується). Ох, коли-б же ти знала (схлипує), чого я тільки не зазнав тута, а ти, бач, яка! Ще й хотіла поки… (плаче) покинути хотіла!..
Марта. Та побий мене, не дома, а тут, щоб і мати не знала, щоб і люди не чули, та й не судили. Ну, товчи мене швидче, та будемо вже їхати.
Недоросток (витирає сльози й бере палку, трохи згодом осміхається). Чи ти-б повірила, жалко! (Кидає
