Прошу! (Ходить збентежений по кімнаті). Будь ласка… виказуйте, хоч зараз.
Панна Ліза. Ага, злякалися? (Регоче).
Коломієць. Нічого я не злякався, — виказуйте! Але мусите знати: — коли-б мене гетьманці, скажемо, арештували, мої товариші, коли прийде сюди наше військо, цього вам не подарують!
Пані Корецька (з другої кімнати). Та то вона жартує… (Швидко виходить із другої кімнати, застібаючи останню кнопку на блузці). Хіба ви думаєте, що ми вже такі дурні, щоб зробили цеє? Це вона пожартувала.
Коломієць (осміхається). Звичайно, звичайно! Хіба-ж я сам не знаю! — Я теж жартую!..
Панна Ліза (нерішуче). Подумаєш, які страшні ваші українці. (Глянувши на пані Корецьку, злякано). Катю, ти вже оділася?
Пані Корецька. Я — готова. А ти-ж що тут робила?
Панна Ліза. Катю, ти-ж зажди мене, я — зараз, — в одну мить!
Пані Корецька. Ну, марш, одягайся, та швидче.
Панна Ліза, доплітаючи косу, побігла в ту кімнату, звідки вийшла пані Корецька. Пані Корецька напудрена, переодягнена, з помітно-підведеними бровами, в празниковому настрої, починає ходити по кімнаті і, нікого не помічаючи, мрійно осміхається і з захопленням співає:
