люра“… Та ти говорити научися спершу по українському!
Пані Корецька. Немає мені чого вчитися — я й так добре вмію. От тоді як усипле тобі своєю рукою двадцять п'ять гарячих, отоді будеш знати! (Сміється).
Корецькй (гаряче). За што? за што?
Пані Корецька. Щоб ішов служити, а не викачувався на подушках — за те! Що-ж ти собі думаєш — і тоді будеш отак лежати, як тепер? — Ні-ні… минеться, аж зашумиш у військо!
Корецький (сердито). Тоді, як рак свисне!
Пані Корецька (лякає). Пришле отих-о-о, що шапки з отакими-о верхами… бачив? — Такими червоними, що аж горять, то вони тебе попросять! Вони вміють прохати!..
Корецький (охмурнівши, чмихає носом). Хай-же ще спершу Київ візьме! Ти думаєш, ото справді він увійде не сьогодні-завтра у Київ — Хай іще почекає трошки!
Пані Корецька. Не бійся — прийде! (бере на столі карти й починає рішуче перебирати в руках).
Корецький (уїдливо). Що? Чи не будеш оце вже на Петлюру ворожити? Оце вже годі ворожити на гетьмана, — давай будемо на Петлюру?
Пані Корецька. Може й на Петлюру, тобі що до того? (Спиняється в задумі над картою і далі з суворо-діловим виглядом звертається до кімнати квартиранта). Миколо Федоровичу, ви не знаєте — Петлюра блондін чи брюнет?
Корецький (передражнює). „Блондін чи брюнет?“ — Шанкрет! (Закидає ноги на бильця ліжка). От коли гетьман справді не буде дурак, та
