Офіцер. Чудак вы, видимо.
Корецький. Я в йому не розбираюся… Боюся… І господи, як боюся всякої зброї!
Офіцер (потирає руки). Значит с вашого разрешенія кутнем маленько… Выпьем и все забудем! Будем петь, танцевать, играть будем, а там — что будет! (Махає рукою). Все равно… Все равно… (Тоскно). Е-ех!.. (Співає).
(Переводить очі на панну Лізу, яка вичікуючи стоїть коло стіни під портретом Шевченка). Ну, а ви дорогая Лизочка? (Панна Ліза, мліючи, кидає на нього томний погляд). О чем это вы загрустили? (Панна Ліза опускає вії. Офіцер становиться в театральну позу і починає співати п'яним розніженим голосом. „Не плач, дитя, не плач напрасно“… Глянувши на портрет Шевченка над головою в панни Лізи, він відразу змовк. Глянув ще раз і почав сміятися). Понимаете! Мне показалось, что это еще кто-то присутствует в вашей квартире. Даже вздрогнул: смотрю — откуда еще появился тут этот гайдамака. (Корецький і пані Корецька сміються. Панна Ліза капризно кусає губи, сердито позираючи на портрет: офіцер уважно приглядається до його, думано). Да… поет… (Декламує).
„Кохайтеся, черноброві,
Та не з москалямі“
(Схиляє в задумі голову; всі з незрозумілою осмішкою дурновато поглядають то на офіцера, то на портрет, офіцер із жалем): Плохо, видите-ли, жилось им с москалями… нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу… (Нещиро). Ну что-
