— Ідіть уже, ідіть! Не базікайте.
Кость. І піду. Тепер уже, хоч буде прохать, не останусь… Прісю!
Настуня. Біжіть, доганяйте.
Кость. Глядіть, щоб не жалкували. Ну, прощавайте! (Іде швидко). Спать, стара, спать, спать… (Зразу вертається). Це було, знаєте, так…
Дівчата. Та йдіть уже собі, завтра розкажете.
Кость. Це коротенька. Продав чоловік воли в ярмарку, а гроші вкрали. Прийшов додому, а жінка й питає: на ярмарку був? — Був. Воли продав? — Продав. — А гроші де? — Спать, стара, спать, спать, спать… (Сміються). От і вся. (Іде знову спиняється). Стійте, я нічого не забув у вас? (Думає).
Дівчата. Може вчорашній вечір?( Сміються).
Кость. Моя мати вчила мене змалку: не хапайся іти ніколи, а спершу подумай гарненько, чи не забув чого.
Настя. Ну, вже над вашу маму, то й пошукать другої такої.
Кость. Молодчина в мене мати. Ми вже її взиваємо хатнім директором. (Сідає).
Настя. Ви-ж обіщались, здається, провести Прісю?
Кость. Не бійтесь: знайдеться хтось, що й без мене проведе. А в мене оце саме язик розсвербівся. Так у нас, кажу, так заведено, як тільки котре з дітей зіпнеться на ноги, мати зараз витре йому носа, шапку на голову і — марш, сучий сину, до школи, ніж маєш
