босеньке. Іди сюди, я візьму тебе на руки, а то ніжки простудиш. (Бере на руки) Дивіться, само придибало і не боялось. (Сміються). Ходім, серце, спати, я укрию гарненько. (Хоче нести).
Івасик. Я не хо!.. (Пацає ніжками).
Максим. Та нехай сидить, поки засне, тоді однесеш… (Настуня закутує його, сідає).
Пріся. Ну, швидко ви? А то вже в мене ноги заболіли.
Максим. Ідіть отут сядьте.
Кость. „Ну, що-ж тепер, питає батько, будем кувать?“ „Будем кувать, тату“. Але не так зустріла мене мати. Довідавшись в чім річ, вона спершу хватилась за віник, потім за рогача… далі залилася гіркими. „Це ти острамив і мене і себе на ввесь світ! Це-ж ти босяком уже будеш до смерти! Всі мені очі вибиватимуть. Учила-учила та й вивчила. Ні, цього не буде. Іди сякий-такий, що хочеш роби, а до школи вертайся. А як не приймуть, то краще назад не приходь“. Вигнала мене з хати і двері заперла. Бачу: діло погано, пропала гармонія, пропав і кисет, треба вертатись назад. Взяв тютюну папушу у батька, буханець хліба, кусок сала… вийняла мені мати із скрині срібного карбованця, і тільки почало світать, я городами, щоб ніхто не бачив, подавсь із села. Було діло після Великодня, перед екзаменами. Вітер, спека, а я стружу манівцями.
Пріся. Доведеться таки сісти. Швидче, Костю!
Кость. Вже скоро, двоє слів і кінець… ну, днів через п'ять-шість прихожу я до своєї
