Як у вас тут химерно… Це ви ворожили тут, чи що?
Таня (сміючись). Ворожили, женихів виглядали.
Катря. Чи ти не бачив там, Зільку, не їхав сюди наш королевич?
Зіля. А як-же: бачив. Там котив по снігу автомобілем, аж куріло. — „Куди?“ — питаю. — „В школу, кричить, за рушниками“ — Та, мабуть, десь у снігу загруз, що оце його і досі немає.
Таня (пригадавши щось). А з пошти нічого не було?
Зіля (швидко хапається за кишеню) О… а я, було, й забув, пакет вам од інспектора! (Достає пакет, передає Тані).
Таня. Ой!.. У мене вже й у грудях похололо. Це знов, мабуть, за ті отчоти гризе голову! Ой, господи, коли вже буде спокій мені од них. (Пішла з класу, швидко на ходу розриваючи пакет).
Зіля. Ну, то якого ви королевича, Катре, сподівалися до себе — французького, чи німецького? (Катря думає щось, мовчить). Чуєш, принцесо?
Катря. Та одчепись із своїм королевичем. Тут нашої баришні шкода. Все нудьгує отут, як у острозі. (Осьміхається). Слухай, Зіля, ти взяв-би та й пожартував коли з нею. Пригорнув щільненько.
Зіля. А чия ти така розумна?
Катря. Чого там — розумна! Хіба вона не така дівчина, як і всі, а ти-ж таки панок, хоч поганенький, а де-ж ти тут у лихої години видереш кращого, коли тут скрутно так на вас. На нашому ярмаркові й такий-би зійшов.
