Всі засміялись.
— Лонжеронами, Миколо, не спи, — повторив йому учитель і став говорити далі.
Миколка почервонів, з-підлоба озирнув усіх, напружив увагу.
Увійшов дід. Навшпиньки пішов у куток, набрав стружок на рукав… Вертаючись, спинився коло гуртка, заглядає в плани, слухає. Слухав-слухав, далі сумно хитнув головою, зідхнув важко-важко. Петро Михайлович почув, повернув голову:
— Чого це, Назаре, так тяжко зідхаєте?
— Трудно… не полетите!
— Чого трудно? — сміється: — напевне полетимо, Назаре. Побачите.
— Трудно… вже бачу, кого сюди треба, — показав на план, — тут треба тих, що ходили колись у золотих ґудзях, в окулярах і канти на штанах… а куди нам…
Молоді авіятори обурились:
— Що нам золоті ґудзі? Що нам окуляри, канти! Ми й без штанів зробимо те, що вони в золотих ґудзях робили.
— Не кажіть…
Пішов. Хитає головою, бурчить:
— Трудно… ой, трудно…
Учитель поділив своїх „авіяторів“ на гуртки, доручив кожному робити ту чи иншу частину моделі та розказав, з якого саме матеріялу що робити.
Після першого дня роботи всі одначе члени авіяційного гуртка побачили, що справа справді не така легка, як їм зразу здавалося. А на третій, на четвертий день дехто зовсім охо-
