ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак-би й полетіла, коли-б хто узяв! — Усміхається.
— Ось ми, як колись збудуємо аероплан, — мимрить Андрій з повним ротом, — посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.
— Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.
Сміються.
Як виходила, до Петра Михайловича:
— То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх… Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх: „стерно, — кричить, — стерно зламаєш“…
Прощається:
— Ну-ну — побачимо, яке з цього пива та вийде диво… Може тільки потуманите людей, та й потому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш? — посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:
— Ти-б свою матір грамоти навчив.
Петро:
— Вони трохи грамотні.
— Ага, то-ж бо то й є, — промовив Петро Михайлович.
Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами, наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до-діла
