Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
— Вставай, он до тебе прийшли!
— Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? — спросоння змагався Кость.
— Діло, кажуть, є пильне, вставай!
Кость незадоволений встав із постелі:
— Де вони?
Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:
— Хто тут такий? — А далі впізнавши: — А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
— Ходімо далі, щось скажемо, — промовили таємниче.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав хмурячись, позіхаючи, протираючи очі, чухаючись. Видно було: або не цікавиться, або не чує.
— Заждіть… Як-же… Гм!… Та куди-ж ви власне думаєте мандрувати? — Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
— Та кажу-ж, — до Бондаря на Полтавщину.
Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
— Та це ви справді — чи так тільки? — одкашлявшись, радісно промовив він.
— Як — „так тільки?“ — Справді! — рішуче обоє разом промовили товариші.
— До Бондарів?
— До Бондарів.
