на полях забігають трактори… О, тоді, діду, заживемо…
Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ґанок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє — недавно ще був дитина.
Сів на ґанку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п'яні голоси, безладня пісня. „Либонь це од Латки, — подумав Петро Михайлович, — чого це вони?“ Далі догадався: „Еге, голубчику, це-ж ти самогончиком підторговуєш“.
— Да…е …я…я… — п'яним затягнув хтось голосом, далі зразу перестав, кричить — голос лине до школи:
— Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому…
— Тихше, Федоре Івановичу! — тихше!… Ну, вставайте, вставайте, біда мені з вами! — чути коло нього улесливий голос.
— Ні! я докажу їм, безштанькам!..
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не ґвалтуйте!…
— Так і є! — подумав Петро Михайлович.
Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, — далі все більше й більше і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить — допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер
