Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув ізрозгону… і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею… Петро Михайлович по годиннику налічив 15 секунд. Вирвався такий крик радости, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищу в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із майдану, спинялись, повертались і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
— Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
— Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
— Як-же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
— Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають у-гору, перекидьом…
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шапкою махає, сміється… Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно сів тільки обідати… Очі тепер у нього злякані, великі.
— Товариші, — гукає Андрій, і очі сяють
