підняв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан. Всі підвели вгору голови.
— Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні, повезе.
— Ні, мабуть, ним тільки хіба пір'я возити.
— Повезе, — домагався хтось, — бач, як гуде, як добрий бугай.
— Годують, мабуть, добре, то й гуде!
— Та чого це він кружляє на одному місці? Чи він блудить, чи він світом нудить?
— Гляньте! Чи не думає оце він тут сідати?
Всі примовкли.
Чийсь схильований голос:
— Так і є. Сідає! Чого це він?
Аероплан робив над селом круги, спускався все нижче й нижче, сідав над майданом.
Вже можна було забачити людей на ньому. Хтось із школярів крикнув на все горло:
— Це-ж наш літун… Товариш Микола.
— Петре Михайловичу! Гляньте, Петро Михайловичу, де ви?
А Петро Михайлович не чує: сам уже закинув голову вгору, сміявся щось, гукав і махав своїм кашкетом.
Загуло на майдані, загомоніло, замаяли шапки вгорі, затіпались в повітрі чуби. Але гомін на майдані став щухнути, тонути: могутній і радісний рев велетня-птаха все поглушив…
Рівно, ніби з гори по ковзальці аероплан злетів на землю, легко торкнувся коліщатами землі, трохи прокотився по майдані й став.
