— Що воно за Коза така бігає тут? Ніяк не дає конем їхати. Потім і розказує про свою пригоду з нею. Чорний Орел послухав та й каже:
— Отак саме й нам усім братам було, як були ми людьми. Ніколи вона не пускала нас конем їхати, через те саме ми мусіли зробитись орлами.
Далі й каже:
— Хоч і не сідай на коня, — все одно — не пустить.
— Пустить, не пустить, а спробувати треба.
Попрощався, сів на коня й поїхав.
Тільки виїхав у степ сталося так, як перше було: і рушниця розлетілась, і кінь загинув, і сам забився. Пішов пішки.
Як стало вечоріти, побачив він маленьке село. „Зайду, — думає, — впрошуся до когось ночувати“. Заходить у хатинку, що край села стояла. Аж там нікого. Стоїть тільки на столі вечеря готова. Попоїв він та й ліг під лавою спати.
Коли входить в хату стара жінка та й сама собі бідкається:
— Де це дочка так забарилась, вечеря простоїть.
Коли в хату вбігає та сама Коза, скинула вона шкуру й стала дівчина молода та хороша.
Сіла вона за вечерю смутна-невесела. Повечеряла та й каже до матери:
— Щось ніби менше ви наварили вечеряти сьогодні.
