в його будинки. А Чарівниця Коза там уже за господиню. Став Княженко її умовляти, щоб тікала з ним.
— Рада-б я тікати з тобою, коли-ж все одно він дожене нас. Тоді уб'є й тебе й мене.
Княженко й каже:
— Буде він по обіді довго спати, кінь мій як вітер літає: ми далеко заїдемо, поки він встане.
Повірила Чарівна Коза. Як заснув по обіді Велетень, посідали вони на коня, з двору велетньового з Княженком тікали.
А в Велетня був рябенький коник з трьома ногами. Тільки вони з двору, почав той коник на стані ржати, копитами двері бити.
Пробудився Велетень — глянув: немає Чарівної Кози. Догадався, що втекла, та й не поспішає. Умився помалу, по двору походив, а як сонце сідало, став свого кривенького коника сідлати.
Тільки сів він на нього, полетів коник, як стріла: ріки, яруги одним разом перескакує. Наздогнав їх Велетень та й не вбив Княженка, тільки наказав удруге не приходити. Забрав Козу та й назад поїхав.
Не побоявся Княженко, прийшов удруге. Довідався, коли Велетень поїхав з дому, пішов до Кози та й каже:
— Як буде Велетень веселий з тобою, випитай у нього, де він добув того рябенького коника.
Коза так і зробила.
