Почали пригадувати, як Василь не міг утерпіти, щоб не підняти, коли побачить долі „святий хлібець“; обдував на ньому порох, ховав у кешеню: „оддам чиїйсь корові, щоб з'їла“. Пригадували, як він запевняв, що в Київі день коротший, ніж у селі: „гур-гур — і немає дня“.
Згадали про пасіку.
— Ех, і доберусь я колись до того меду, — позіхаючи промовив Вітя, повернувся на другий бік і захріп. Не пройшло й хвилини, ще товариші гомоніли, як він раптом схопився, сів, одмахаючись од чогось руками.
— Вітя, що таке? Щось укусило?
Вітя пролупався, протирає очі, сплюнув сердито:
— Тьху! приверзлося, що опали бджоли.
Посміялись і майже всі разом заснули.
А Костеві зразу-ж приснилась Настя: летить із-за ліси, червона як мак, бурхлива, радісна: „Із Київа? Пішки?… Та як-же ти“…
|
|
… Насилу-насилу тягнуть ноги, вже й говорити важко. Слово-двоє й замовкнуть. Забули, де йдуть і куди. Несе кудись хвиля, кружляв між полями, а куди винесе, — самі добре не знають. Держать напрям на Лубни, а чи попадуть звідти, куди треба, — не відомо. Кого не спитають про Липовий Кут, — ніхто не знає. Аж тоскно стає. Вітя почав уже щось бурчати.
— Чорт його знає, де той Кут, може його і зовсім немає, може він якось инакше тут зветься. Може зовсім не туди ми і йдемо.
Товариші мовчать: у них самих шкребе щось на серці.
