А третій і каже:
— То не горе, що він мертвий, бо лісові люди навчили мене оживляти мертвих, а та горе, що не знаємо, де шукати Княженка.
А перший товариш і каже:
— Знайти ми його знайдемо, бо я навчився по сліду шукати живого й мертвого звіра. Знайдемо й Княженка. Біда тільки, що харчів у нас немає, а дорога далека.
Тоді промовляє й другий:
— Та й мене-ж не даром учили три роки лісові люди. Ось у мене єсть пшеничне зерно. З цього зерна я нароблю всяких страв і напитків, скільки душі забажається.
— Коли так, то й журитись нам немає чого. — Сказали та пішли по сліду.
Ідуть та й ідуть. Прийшли до будинку. Увійшли в кімнати — лежить їх Княженко мертвий, а на грудях — золотий перстень, що поклала найменша панна, Княженкова жінка. Тоді третій товариш вийняв з кешені маленький камінчик, притулив його Княженкові до серця. Серце відразу забилося, і Княженко ожив.
— Як-же я довго спав? — каже він позіхаючи.
А товариші до нього:
— Може й довіку-б поспав, коли-б ми не нагодилися. Та й розказали йому, що він був мертвий.
Глянув Княженко по кімнатах — немає ні трьох паннів, ні баби. Догадався тоді, яка то баба жила в них.
— Це-ж князь підіслав її, щоб вона мені смерть заподіяла, а паннів до нього заманила! — промовив він.
