Цю сторінку схвалено
Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.
Сиджу собі та й думаю, а давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене, та й почав язиком видзвонювати:
Бом-дзелень…
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень…
Дзвоню та й дзвоню, а нащо — ніхто й не допитується.
Коли ось мама як не гримне на мене сердито:
— Чуєш ти, дзвонарю, — не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!
Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав: „Бач, думаю, яка правда на світі: коли Наталка дзвонила — її хвалять, а як я — то ще й губи мені натіпати хочуть“.
