цями, ніби навмисне тут над гайком спиняючись, щоб краще могли розглядіти її мандрівники на тлі тихої ночи.
— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.
— Ов-ов-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.
— Чи варила на вечерю галушки?
— Ки-ки-ки!..
— Єй-бо — мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость…
Село.
— Тітко, чи не знаєте, далеко Липовий Кут?
— Не знаю, хлопці, і не чула про таке.
Аж ось в сусідньому дворі дядько, клепав косу, підходить до тину, одкашлявся:
— Липовий Кут, питаєте? Це там за Богданами, верстов буде, мабудь, двадцять, а може й менше. А ви звідки?
Розговорились.
— Так отже що я скажу вам, хлопці: ви не туди зайшли, — бачили, де дорога звертала з шляху ліворуч, — отуда вам треба було йти. Треба буде вам вернутись назад. Або-ні, — подумав дядько, — ото, бачите, горою стежечка, — підете тією стежечкою, та й підете, та й вийдете на ту саму дорогу. Там ще груша суховерха стоятиме край дороги. Так ото мимо тієї груші прямо й дійдете до Кута, нікуди не звертаючи.
Де та й сила взялася! Летіли, як крилами.
Валя забув і про свою виразку.
