Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов'язана хусткою. Коло неї сидить дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тітчина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний, — тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
— Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
— Годі, Матвійку, — вже кажуть йому з серцем, — бо як будеш жартувати, то мама вмре.
— То що? — хай умирають, — озивається Матвійко.
— А як-же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
— Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зідхнула, похитала головою та й каже:
— Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
