крутяться. Між роботою — гомін: „А як там Сусана?“ „А що робить Серьога — і досі „холодной воды“ вигукує по Київу?“ Сусіди раз-у-раз позирають на Бондаришину ниву: угадають, хто такий, чого.
Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Ще здаля кидає соколиний погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, — пішов од воза стернею до гурту.
Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт.
— А звідки бог приніс?
— З Київа.
— А чи умієте робити, хлопці? Косить, в'язать будете? Робили коли в полі, чи мо' й коси в руках не держали?
— Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, — одказала за хлопців Бондариха.
Дід зразу пом'якшав.
— Та я нічого, я тільки так…
І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:
— А що там нового у Київі? Що пишуть у газетах? Як там Чемберлен? Ліга Націй? — чеше й не спіткнеться. — А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?… — І далі:
— Правду каже Тарас Шевченко: „як-би ви вчилися як треба“… — продеклямував до речи вірші, далі виймає кисет, крекче і моститься вже на снопі сідати:
