— А ти-ж ото на чому сидиш, — хіба не на ступі?
Кость зирк униз — під ним якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги. Радісно:
— Та це-ж, мабуть, вона і є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається заліза платівочка.
— А це мабуть і ключ!
Знову до хлопчика:
— А правда-ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче.
— А то-ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
— Що-ж із ним робити?
Хлопчик видимо зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім і в нього розумно освітились оченята.
— Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей, командує:
— Стромляйте в оту дірку! Ні! Ні! Не тим кінцем! — і обоє маленьких зареготали.
— Дайте, я вам одчиню!
Взяло ключ, не достане до дірки. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
— Уже!
Двері одчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
33
