— Слухай, Костю, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого „друга“ запитав він Костя.
— У яку там любов! Вигадай, — пробурчав неохоче Кость.
— Ні, ти ось послухай, Костю, мене, старого твого друга, ти не жартуй із цим. Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…
І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
… Дівчата полягали в сінях, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, — проте, не спали ні в сінях, ні в клуні. В клуні пригадали оказію з ступою розгомонілись.
— Та й нащо вона ця бандура? — питав Валя.
— Це — наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла-б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали.
Вітя був насуплений, — прояснів,
— Я вперше побачив її, — думаю, думаю, — ніяк не прирозумію, для чого вона? З крилами, з головою. Аероплан, не аероплан, морока його знає, що воно за мачада.
Сміються.
— Василю, знаєш що? — надумав Валя, — подаруй ти її у наш шкільний музей. От було-б цікаво; такого дива, мабуть, у Київі ніхто й не бачив.
— Беріть, — спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб'є печінки.
