Люди заворушились: про цю „клєточку“ знали вже всі. Попідіймали од карт голови:
— Ану, ану, Валю?
— Знаю! — певно промовив Валя.
— А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! — задирливо промовив дід.
— Парі! — запалився Валя, аж схопився.
Забили заклад.
Валя одкашлявся і почав:
— Клєточка, клітинка — це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, що їх звуть кліт…
Одностайний регіт не дав йому закінчити:
— Не туди, Валю, попав.
— Не в ті ворота заїхав.
Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий.
|
|
А дід однією рукою взявся за бік, другою величньо показував на верх шовковиці, що росла за тином:
— Ото-ж лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
— Та підождіть, та як-же… — почав було боротись Валя. Загули. Зареготіли:
— Не хочеться?
— Ну, добре, ну, добре, — мимрить збитий з пантелику Валя, — хай буде так… тільки…
Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
А дід Маркіян гладив довгу свою бороду, походжав коло тину, насмішкувато око щурив:
