вання; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю дітям сяки-таки завданки, підхожу до вікна… Обгортає зелена, п'яна лінь, а десь у грудях колькою стало щось нез'ясоване: чи-то кудись треба піти, чи щось зробити, а ні — то когось побачити… В цей час за тоненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівано в Андрієвому класі знакомий голос…
Два тижні вже ми не бачили Тетяни, прийшла.
Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву, мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись…
Сам дивуюся: „Ого!“
Та й що це зо мною?
За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:
— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити!..
Далі люто:
— Тетяно, що бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
…Шелестять папері, пищать ніжки стола чи стульця, а далі: — Лясь! Лясь! — згук паперів об мостину…
— Пробі, рятуйте! Розбій!
Діти голови вгору, наструнчились:
— Дуріють, дуріють…
Махаю рукою: — Цс…
Вщухли…
За стіною дуріли: почалося якесь бурюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… в кінці — радісний вигук перемоги.
— Отам собі прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…
Хтось із дітей радісно, на весь клас:
