38
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
— Значить в науку підемо, в люде?
— Та й щаслива-ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночи та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах — у саму столицю…
— Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон, — мрійно й радісно казала Тетяна; проте віри щирої, наївної було в неї мабуть більше, ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця осліпило її. Разом із нею і нас…
Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні, прийдущі дні.
Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були, як п'яні, пустували, як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
— Ге-ге! — сміявся Андрій, — пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!
Реготали:
— В саквах…
— На драбиняку!
— Гей-гей, — гукнув на всі груди кудись у поле, — одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!
Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовжена голова шкільного діда:
— Що таке? Хто йде?
Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.
Згодом
— Ну, то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо?
