43
ТАЛАНТ
Мені здалося, що за ту „добру душу“ він потаємки має себе і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
— За це не турбуйтеся, Андрію Марковичу, — завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, „бруки“… Візьме, підлатає почистить, та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши. Андрій із жахом дивиться на мене, очи стають круглі, як гузі.
— Слухайте, що ви кажете! То-ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То-ж душа, жива, душа!.. Захвилювався…
— Ай, душа, душа!.. Не що инше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде до віку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
— Вибачте, Андрію Марковичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
— Е, це вже чорти батька зна що, — встає спокійний, ображений, — з вами сьогодня говорити не можна.
— Та який вас чорт прохає за це!
Пішов мовчки, з самоповагою.
— І к бісу…
Ліг горілиць на покоси.
В лице дивилась зорями — очима смуглява жнив'янка — ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.
