57
ТАЛАНТ
— Ой рятуйте, люде, бо вже-ж вона одно надумала.
Примовкли.
— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…
Дід, — високий, суворий:
— Та нас-же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, по за селом, може хтось таки та знайде. А нумо, люде!.. Треба-ж якось.
З гурту хтось крикнув:
— А цитьте.
Зашуміли:
— Що таке? Що таке?
Нетерплячі голоси:
— Та ось, цитьте — он щось гукає:
Всі змовкли:
Через майдан стояла економична брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в фіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попережаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.
Високо-високо залетіло вгору в дні свої останнє бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугого рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
