Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

62

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


І коли б не ті молоді очи, що тоскно світилися на розмальованім обліччі, можна було-б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське:

— Чого вас понесло в ту прірву?

Декламує:

„Серце моє раненноє, смятеся дух мій і понесла мене ніч на крилах своїх.“

Умили, переодягли… Розпитуємо:

— Чого ви приїхали? Казали-ж, що ви в інститут поступили?

Нахмурився.

— Покинув.

Андрій аж крикнув:

— Як? Поступили й покинули?

— Роздивився — тюрма, — взяв документи і втік.

Очи Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:

— Пропаща ви людина навіки, — махнув без надії рукою.

— Це, годі…

Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.

Андрій смутно:

— Навчились хлопці…

Затихло в кімнаті.

Мов над головою та хмара зайшла.

Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очи зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:

— Так, отак-же…

Дивимось: про що це він?