Сторінка:Васильченко С. Чарівна Коза. Мені моє (1918).djvu/6

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Згадайте, що батько заповідав нам, умираючи. Треба оддати.

Шкода було за сестрами, та не хотілось і батькової волі ламати. Оддали.

Поїхали три сестри з Орлами, та й вісти не шлють.

Зажурилися брати.

— Занапастили, кажуть, ми своїх сестер, світ їм повязали на чужині.

Далі старші брати почали нападатися на меншого.

— Це через тебе! — кажуть. Гризуть та й гризуть йому голову. Тяжко стало йому жити з ними. Взяв він та й пішов од них, куди очі бачать.

 
***

Довго мандрував він світами, поки вийшов на степ. На тому степу трава до пояса, а скоту пасеться — й краю не видно. Підійшов він до чабанів розпитує:

— Чиї це степи, чий скот на них пасеться?

— Все це, — кажуть — Чорного Орла.

— А сам він далеко? — питає: мені треба до нього.

— Дорога не близенька. Потім стали розказувать…