Патёмкінъ поморщився, видячи, що Запорожці говорять зовсімъ не те, чому вінъ іхъ учивъ…
Одинъ изъ Запорожцівъ, набундюжившись, виступивъ на передъ: „Помилуй, мамо! чимъ тебе твій вірний народъ прогнівивъ? Хиба держали ми руку поганого Татарина; хиба згоджалися въ чімъ-небудь зъ Турчиномъ; хиба здрадили тебе діломъ або помишленємъ? За що-жъ немилость? Перше чули ми, що приказуєшъ усюди будувати фортеці відъ насъ; після чули, що хочешъ перевернути въ карабинери; теперъ чуємо нові напасті. Чимъ завинило Запорозьке войсько? Чи тимъ, що перевело твою армию черезъ Перекопъ, и помогло твоімъ онораламъ порубати Кримцівъ?…“
Патёмкінъ мовчавъ и недбало чистивъ невеликою щіточкою своі брилянти, которими були унизані ёго руки.
„Чого-жъ ви хочете?“ запопадно спитала Катерина.
Запорожці значущо зглянулись про-міжъ себе.
