Довго стояла Оксана, роздумючи о дивнихъ речахъ коваля. Въ унутрі щосъ ій говорило, що вона трохи жостоко поступила зъ нимъ. „Що, якъ вінъ справді рішиться на що-небудь страшне? Біда не спить! може вінъ зъ горя здумає закохатися въ другу, и зъ досади стане називати іі першою красавицею на селі! Але ні, вінъ мене любить. Я така гарна! Вінъ мене ні за що не проміняє. Вінъ жартує, прикидується. Не мине зъ десять минутъ, якъ вінъ певне прийде подивитись на мене. Я, справді, строга. Треба ёму дати, ніби нехотячи, поцілувати себе. Тожъ то вінъ урадується!“ И вітренна красавиця вже жартувала зъ своіми подругами.
„Стрівайте,“ сказала одна зъ нихъ: „коваль забувъ мішки своі; дивіть: які страшенні мішки! Вінъ не по нашому наколядувавъ: я думаю, сюди по цілій четвертині барана
