Число 5.
Льво̂въ дня 1. Марта 1862.
СЛАВЯНСЬКА КОЛЫБЕЛЬ. Гей Славо, Славо, лебедмце б*ла! Скажи намъ казну за ону пору, Коли тя матм на св*тъ изронила Таку намъ милу, таку намъ любу— , Скажи намъ казну, чомусь така красна. Явь середъ Бескидбвъ повноцвЪтый садъ, Чоиусь такъ добра, а така нещасня, Що въ тво*мъ серию трдйсЪчвый булатъ?! Чи тебе мати гореиъ повивала , Що еще груди сумъ не росадивъ? Чи зъ хиаръ ледовыхъ колыску збивала, Що грбмъ це лоиитъ ясныхъ твоихъ крилъ? Чи въ лучахъ сонця она тебе мыла, Що твоя доси не жовкне краса ? Чи листъ заветный въ скал* чеканила, Що еще думно несесь голова? , Гей Славо, Славо, де св*тъ той старинный Що чувавъ первый житья твого стонъ Де земля тая, де раЯ твбй дйтниный Щось въ н*мъ проснула ут*хъ первый сонъ? Де твои стара*, що тя научали, Чести в правды, св*тбога любви ? Де Т1*и барды що въ душу ти вдали. Огень я миро зъ небесъ бтчины? Скажи намъ мати, де твои турянья? Де гн*зда твоихъ высокихъ брловъ Де сутг могилы твоего страданья? .. И борбъ и горя жертвенная кровъ? Чи всю азбуку д*лъ твоихъ затерла Временъ безв*стныхъ тяжела стопа? Чи п*снь и зойкя, все слышкомъ поверла Въ виръ катакомббвъ заглады рука ? Мовчпшъ, свягая мракъ темный скрывав Твою колыбель, житья твого май; Зачииь же тоска, голубка, взл*тае Гень десь за горы, надъ тих1Й Дунай? И, мовъ на гроб* безяадЪйна мяла Могялу тисне до в!рныхъ грудI й, Такъ сл!дъ цЪлюемъ, куда ты ходяла — ЦфЛЮеИЪ ПОрОХЪ ЗЪ КОСТ1Й ТВЫХЪ Д1Т|Й. Николай Усшяовнчь. ХЛОПСЬКА ДИТИНА. XI. ' (Продовженье). їдуть они соб* та поспинають чимъ можъ скор¬ ше, а зо скуки аати зъ донькою говорятъ собі то о еёмъ то о тбиъ, отъ якъ ииъ тамъ дише до уподобы, ■ якось хоть тбы, для нихъ. поводи перебігає дорога, а предці минає. Уїхали уже зъ десять миль, уже лишъ пять ииъ до Львова, та затягли ся на ябчглігь до жидбвськои корчмины, якъ припало; хоть корчмище здавало ся завалитъ са кождои годины,- в дахъ на ней, то такій вамъ подббнісенькій бувЪ до решета, або до жидбського плаща л много, що мимоволі въъ- хавши до скній заразъ кождый о нимъ зажуривъ ся. Та вже й нікому такъ той свътлый, діравьій дахъ корчмины, невдъзъ до головы, якъ нашому старому слузі, а щеищо, сирота цілу дорогу непоговоривъ зъ нъкииъ, хиба де на попасі до коній. — : Засвиставъ протягло старый парубокъ, тай пбд- несши голову, якбы хотівь дірн даху порахувати — явь говорити — неначе выдало ся булобъ, хто бувъ придививъ ся, що фг ротъ рознерзъ ся, а бнъ зъ утіхи трібуе, якъ му иде зъ мовленьемъ. „Оу га!*’.... роззъвивъ ротъ бнъ: ,то свътлый „дашокъ, а двви — оу, га! якбы дътько его за ро¬ стете до угля наймивъ — незнати, може жидище, „абы ся бдциганити пекла, наймивъ дътьковп за тое „даху на решето.” Безъ волі и вдовиця и донька мусъди ся роз- смъяти зъ такой примітки дивно выгаданои старого, и видячи, що той говорити конче намагае ся, ялн зъ нимъ бесъдити то о семь то о тбмъ, ажъ якось старому легше на серци и въ голові стало. Уже хо¬ дить по сънехъ посвистуючи, то знову батогомъ тріскає — а Анастаса зъ донькою забрали ся до жи¬ дбвськои малой хатки спати. XII. За пбвъ ночью десь, якъ стали тяти першй ко- гуты, усъ спали обдъ дърявымъ дахомъ корчмины, Digitized by Google
