НАРОДЪ И СЛОВЕСНОСТЬ.
(Продовженье)
При тако̂мъ стані рѣчей, якъ сказано, що просвѣченье подаване на чужихъ або побратимчихъ языкахъ, и можна сказати, въ не-словянсько̂мъ дусі, одно̂й и то бо̂лышо̂й части народу не було приступне, а друго̂й, меншо̂й грозило вынародовленьемъ, була то логичня конечность, що въ декотрыхъ образованыхъ людяхъ, любячихъ той народъ зъ которого выйшли, простремившихся на высоту народной самовѣжи, розбудилася гадка: о потребѣ загального и доброчинного просвѣченья, которе то̂лько черезъ народну словесность осягнути удасться. Де-жъ се, въ якихъ сторонахъ, збудилась найперше отся гадка? Збудилася вона у нашо̂й надднѣпровсько̂й Украйнѣ! Ѣй належиться слава сеи превеликой мысли; ѣй належатиме и слава доконаного дѣла! — Найшлися тамъ люде, которымъ тогдѣ уже ся гадка яснесенька була, хоть при тогдѣшнихъ околичностяхъ ще не могли вони еѣ передъ цѣлымъ свѣтомъ высказати такъ ясно, якъ сами еѣ понимали и якъ тее теперъ други, маючи уже певну основу, голосно сказали. Нема въ тому нѣякого дива! Та же и теперъ находяться люде, котори сеи гадки поняти не хотять, або не умѣють, та де можуть, ставляють перепоны. „Народженье всякои новои идеи,“ говорять, „е трудне! — И, справдѣ, основанье новои народнои малоруськои словесности стрѣтилося съ такими трудностями, яки ледви надыбати можна въ писано̂й памяти о розвитью людського духа. Вже саме тее понятье, що се е якась нова идея, наробила сему дѣланью великихъ непріятелѣвъ. Були собі таки, що казали, и кажуть, се просто небувалиця; вона немає нѣякои конечности за собою; вона не доведе нѣ до чого. А на доказъ ставляють примѣры на всѣй образовано̂й Европѣ, а по-найчастѣшъ на само̂й Нѣмечинѣ. Одна книжна мова, говорять, соединила тую Нѣмечину, говорящу розличными нарѣчіями, въ одну велику цѣлость, а тымъ воно и сталось, що тамъ, въ Нѣмечинѣ, теперъ такъ багато науки находиться, якъ нѣде въ свѣтѣ. — Хорошо! Але не треба забувати, якимъ способомъ взялася одна книжна мова и одна письменна словесность въ Нѣмечинѣ. Еи початокъ бувъ |
религійный. Чувство вѣры, а не чувство народне утвердило въ Нѣмечинѣ одну письменность въ ту пору, коли ще нихто не застановлявся надъ симъ, якіи зъ того будуть наслідки для народного образованья. Отже и сталося, що теперъ въ Нѣмечинѣ науки гараздъ, а образованья мало; и доки нѣмецького народу, то буде тамъ завсѣгди тее велике розличіе образованый, а не-образованый. Иначе маеться рѣчъ въ Словянщинѣ. Тутъ саме Провидѣнье пильновало, абы Словяне въ такій блудъ не попалися. Зъ поконвѣку образовалися въ Словянщині многіи письменности, бо исторія Словянъ не була тогдѣ спо̂льною, но майже кождый изъ теперѣшнихъ народо̂въ словянськихъ инакшои дознававъ долѣ, Глядаймо въ бувальщинѣ, а не побачимо, абы словянськіи народы въ яко̂й нибудь идеѣ тако̂й загальний удѣлъ брали, якъ Нѣмцѣ въ реформаціи религійно̂й. А понеже въ Словянщинѣ до-теперъ не було подо̂бнои соединяющои идеи, то и не дивно, що въ ту пору, коли Словяне могли ще въ одну народну цѣлость за помочію одного письменного языка злятися, тее однакже не послѣдовало. Кождый народъ держався своего питомого языка, и розвивавъ окремѣшню, менше або бо̂льше самостайню письменность. Деяки уважають отсю подѣю великимъ нещастьемъ для Словянщины але намъ здаеся тее бути найбо̂льшою користію для еи будущины. Основанье письменностей на по̂дставѣ тыхъ галузъ словянськои мовы, що Шафарикъ въ своѣй Словянсько̂й Народописи нарѣчіями называе, е конечнымъ условіемъ для розширенья просвѣти въ мірѣ словянсько̂мъ. Тымъ то̂лько способомъ не буде въ Словянщинѣ сего великого розличія: образованый, а не-образованый. Буде то̂лько ро̂зниця въ то̂мъ: образованый а ученый. Въпрочо̂мъ извѣстна рѣчъ, що науки, въ тѣснѣйшо̂мъ значенью слова, не конечно того потребують, абы по̂дмагалися изключно въ одно̂й яко̂й мовѣ, бо цѣль науки не е народна, але людська, — всемірна. Се е дорога, на котору Словянщина не то̂лько ступити повинна, але навѣть и теперъ очевидно ступае. На сѣй дорозѣ доступить вона конечно тои цѣли, яку ѣй само Провидѣнье назничило. Словянська взаимность повинна то̂лько до тои пѣли помагати; дѣлае вона инакше, тогдѣ противиться вона идеи словянсько̂й, и не загрѣе николи Словянщину до спо̂льного дѣла. (Дальше буде.) КНЯЗЬ ЮРІЙ БЕЛЗКІЙ.
(Продовженье).[1]
VI.
За посередничествомъ великого князя литовского Ольгерда стануло примѣрье межи Польщею а Литвою. Литва о̂тпустила Казимирови области, Володимирскую, Белзкую и Холмскую. Окро̂мъ того отримавъ Казимиръ городы волыньскіи, Креме- |
- ↑ Въ попередно̂мъ числѣ сдѣлана черезъ переписку ошибка; Стор 38 стихъ 8 въмѣсто: „а по̂знінѣйше и Теодора” — прошу читати „а по̂знѣйшо и Константина.“
