Учула баба, якъ курка запѣла;
Там у страсѣ своѣмъ мало не умлѣла.
„Упадоньку! певно голодъ, джума буде!“
Баба такъ заводить, збѣгли ся ажъ люде:
„А що сталося?“ баба знову млѣе,
„Ей головкожъ бѣдна! йой! сивошка пѣе!
„Упадоньку! певно голодъ, джума буде!”
„Голодъ и джума!“ згаморѣли люде. —
Зажурились люде, раду ведуть тихо,
Що бы зробити, о̂догнати лихо?
Урадили раду — та що и зробили?
Би лихо о̂дгнати, — курочку убили! —
Уже нема курки, курки й не згадаты: —
А на щожъ ѣй було въ когуты ставати?
Гр. Савчинській.
„Говоръ народа не е дещо припадкового, безправильяого, але види язика основанн ві ділдмі народі и глубоко вкоренени, не утворилися они ани втогдді, ани сего, ани мянувшого столі гья, але зі віку-предвіку, 6т коли наші иарбді свою землю замешкує, а з вісти о всі ученій на то згаджаютея, що карпатскіи гори суть колискою Словяні. Е то правила мови, уживаній миліонами, не благе м удрованье недоукбві, е то голосі тялько столітій, тысячей поколінь, е то природна бесіда, котру ему Всевишній дароваві, котру нарбді старанно сохраняе, е то природжени правила граматики его. Уважавши далій видимо, які тій нарічія и рбзнорічія вяжутся огниво за,огниво, карбі за карбі; які ві однбмі містци сосредоточаются, и на около сей точки розростаются, які розділени меже собою питомими своими границями, давнійшими які панованье Польши, а може ще давнійшими, ніжі забори и розгранья князіві Рюрикового племене…
Огляньмося назаді и прукмітуймо ще, яка сила южно- руского языка, яку перевагу брала завсігди руска народность наді другими народами. Кмлько то племені чужеязнчныхъ розплилося, потонуло ві южнбй Руси, и ще ві древности сбльялося сі Русью! Грбзніи племена Обрбвь, Печеиігбві Ііоловціві, Ятвягбві, все то потало ві Руси, и сліду нема! Рбді Варягові борзо пересловянився, и ледви килька слбві лишиві ві заведенбмі нині горожанскбйі устройства; ціли поколійья князіві н вельможі литовского племене, ба ледви не ціла Литва приняла была и язикі и віру б ті Русинбві. Татарва зпала які тая повінь и перемчала м зниділа, а руска народнбеть знові зазеленіла мові трава нзі Буджацкон орди нині ві Бесарабія я живои души нема! А возьиімі иновійши часы: мало що ббльше які пбввіку минуло, а Сербскіи н осел єн ці на Украйні вже по иалоруски говоряті; Швабы колонисти на южнбй Руси ві четвертбмі и пятбиі поколінню стаются Русинами, хиба школа удержує ві нихі німецтво; а у насі польскіи заходці чижі не лучше по руски уміюті які по своєму, по мазурски? чи не сціваюті рускяхі співанокі? чи не переймыли ві дбкотрихі сторонахі н бесіду и обряди весільни бті Руси, хоть ихі сокочено, ЯКІ мога, бті змішанья сі Русинами, не допускаючи ни дружитися сі Русинами, ни осідати Руси межі ними. Така то сила руского языка, рускои народности, такі глубоко она ві народі вкоренена, такі сильно розростается м дійствуе; не чудножі, що помимо тилько несчастій я невзгодині на Русь, рбді рускій такій многочисленный. Велике прнзначенье мав наші нарбді, коли го промислі Божій такі заховує н благословяті!“
Дословно такі озываеся П. професорі Я. Головацкій при кбнці своей иногоцінноя а не оціненнои доси розправи о южно-русьнблі язиці. Сказано, нмхто не будеші пророкомі ві землі своііі, а туті вже и не находимо разнійшого приміру, 'наді отеє, що лучилося зі нашииі даровитимі, для нашого родного малоруського язика и его словесности такі богато заслужившимся ученимъ п.Я. Головацкммі. Воно видиться намі тимі разнійше, що наші славутный родимець не виступаві, бачите, сі якимись пророчими гадками, але проловідаві сами такій правди, о которихі ми всігдн могли пересвідчитись, бо вони, нехай такі скажу, суть очевидна. Но що-жі? Дивний е світі божій, а най дивнійши — люде! До сихі людей, позвольте, належать у насі переді усіми тій, що бді 1848. року занималися веденьемі нашоя словесности, н причинялися для нем своими пожиточними и непожиточными писаньямя. Кождый ХОТІВІ винайти щось нового, щось ліпшого, я зі-за того глядівь правилі руського язика або вітбй околиці межи народомі де обитаві, або ві сочнненьяхі писанихі па-русскі, але все таки не по-руськи« Зі том причини вийшли дивнісеньки річи; бо коли одни зі превеликой ревности для руського слова и его будучностя хватались одною рукою, а навіті обіручі, россійськоя словесности, то знові други Н ненависти для иосковщины уважали навіті тій ириміти малоруського язика, которн де-що спбльного зі велико-руськимі мають, за не-наши и, безі найменшого згляду на украинську письменность, хотіли якусь окремішню словесность на нбдетавізападно-галицькои, духомі польського язика насиченоя рбзномови, основатн. То були два головни екстремьь, которм окрбмі того ще ві найдрббяійшмхі нюансахі урозмаичалися. Ціла наша литература бді 1848 року до нинішного дня, не єсть нищо мнше, які експериментальна филологія. Не оббйшлося и безі полемики, но вона не принесла такихі користей, які повинна була принести, а то все тому, що по крайнбй мірі одна сторона о своімі принципі не мала ясного понятія, або ліпше сказати, ие понимала его зіналежитого становища, не одночила своихь поборннкбві, бо кождый, хоть трошки, понимаві річі янакше и тимі способові одині оді одного бддалявся. Ві-прочбмі які возьмемі на уваву, пбді якими околичностями мы до словесного житья пробудилися, и яки мы потреби ві нашбмі житью народнбмі почули, то и не дивниця, що се такі у насі діялося. Кождый хотіві бдісебе бодай чим*ьне-чимі для общои справы причинитися, а звістно, що голова то розумі.
