Київці й полтавці змішались докупи й розташувались коло вогню. Мартин, одсунувши бриля на потилицю, стоїть і дивиться то на «кацапів», то на дядьків, які, посміхаючись у вуса, иноді й собі щось вставляють до сварки. Дівчата піддержують своїх криками й сміхом. Баталія все зростає.
— Заткні рот, — кричить Серьога. — Всьо поле завонял. І нанімать не прієдут через тебя!
— Ай-я-яй! От розумно! — хита головою Мартин. — Навіть наш рябко такого-б не придумав.
— А вот у нас, в Рассєє, так пси так точно брєшут, как ти…
— «В Рассєє», — передражнює його Мартин, потім хитає з жалем головою й каже:
— Ех, дурне-е, дурне… Аж серце болить дивитись, що тратять глину на таке чорзнаціо…
— Нічого, Серьога! — підводячи голову, потішає дядько курець. — Кажи так: хоч дурний, та здоровий!
— А ти і старий, а дурак, — сміється руда борода.
— Ого! — сміються коло вогню. — Борода обізвалась!
— От-там то, братці, розуму!
— Затуляй тепер носа!
— Ша, ша!.. Борода щось говорить.
Але «борода», гидко вилаявшись, змовкає; «кацапи» сміються. Таку-ж саму лайку кричить Мартинів сусіда, молодий, білявий парубчак.
— А ти сначала молоко оботрі на губах. Не висохло! — пацаючи ногою в лапті, говорить Серьога.
— «Ма-ла-ко»… — передражнює парубчак, — А в тебе давно засохло?
— Він молока не ссав, — вставляє хтось, — його мати з цицьки квасом годувала.
Серед «хохлів» сміх.
