— Дітки-ж у мене…
— І дітки повитягувались-би…
В валці тихо розступаються і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік в рудій рідкій свиті.
— Плаче? Боїться? — повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.
— Стрілятимуть, каже… — одповідає хтось похмуро і твердо.
— Хм… — не кидаючи усмішки, дивиться чоловік на бабу твердим, ясним поглядом.
— У Кавунівці трьох убили, — знов схлипує баба, дивлячись кудись у бік червоними, заплаканими очима, і видно, як чисті сльози котяться по глибоких зморшках худого, негарного лиця і падають на подрану свиту.
— Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, — тихо і не усміхаючись уже, говорить Явтух і щось таке тверде, ненарушиме ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тілько бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.
Балачки стихають, потім знов десь виривається гіркий, невпинний плач, повний муки і страху перед тими, кого тут чекають, які мають стріляти. І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо-спокійний голос, і знов на якийсь час стихають і плачі, і балачки; тільки чути, як десь на селі виє голодна собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.
Але ні плачі ці, ні цей понурий, мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового лиця того спокою й твердої віри, що світиться в маненьких сіреньких очах. І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало навіть і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними.